Пекельна планета з живими істотами? Що приховує Венера і чому на ній зациклився СРСР

В даний час для людства основним кандидатом на статус "планети Б" є Марс. Завдяки старанням американської космічної індустрії та мільярдера Ілона Маска люди ніколи ще не були такі близькі до того, щоб стати міжпланетним виглядом. Однак у нашій Сонячній системі є ще одна планета, яка має значні перспективи для створення поселень, хоч і не є очевидним вибором.

При цьому, за припущеннями деяких учених, життя там може існувати зараз (!). А інші навіть показували фотографії, де видні "скорпіони".

Гаразд, вистачить інтриги. Мова піде про Венеру — найближчу до нас планету, відмінною рисою якої є пекельні пейзажі і гнітюча атмосфера.

Чому саме вона і звідки розмови про життя на ній? Давайте розбиратися разом із "Телеграфом".

Давним-давно на маленькій блакитній кульці

Після запуску Радянським союзом першого супутника в 1957 році між СРСР і США почалися космічні перегони. NASA сфокусувалося на вивченні Місяця, а потім Марса, тоді як радянська індустрія вибрала метою Венеру.

Перша місія "Венера 1" вирушила до нашої сусідки у лютому 1961 року. І хоча космічний апарат втратив зв'язок і не передав додому жодних даних, його вважають першим в історії людства штучним об'єктом, який пролетів повз іншу планету.

Перший успішний обліт Венери здійснив американський апарат Mariner-2 у серпні 1962 року. Це призвело до того, що СРСР почав запускати туди апарати майже з маніакальною завзятістю, щоб не відставати в гонці.

Вісім провальних спроб потому й через 1967 року місія "Венера 4" таки змогла досягти планети, увійти в атмосферу і навіть передати дані про її склад. Після цієї справи у країни "совєтов" пішли трохи краще — наступні місії змогли успішно посадити апарат на поверхню та отримати додаткові дані не лише про атмосферу, а й про її ґрунт. Крім того, її пейзажі вдалося зняти на фото та відео, та навіть записати звуки чужого світу.

На цьому етапі космічних перегонів у СРСР було багато приводів для гордості — перший в історії вихід на орбіту іншої планети, перша успішна посадка, перші знімки, перший аудіозапис…

Всього на рахунку СРСР майже 30 місій, з яких половина завершилася провалом. До речі, одна з них — Космос 482 — після багатьох років блукання "безкрайніми просторами" повернулася на рідну планету і без наслідків для людей завершила своє існування у водах Індійського океану 10 травня 2025 року.

Після розпаду СРСР досягнення у вивченні Венери закінчилися, а російське підприємство "Роскосмос" увійшло в період застою і зайнялося створенням "космічних батутів" і освяченням ікон на МКС. Інші країни також не особливо виявляли інтерес до сусідньої планети протягом двох десятиліть. Єдиним винятком був європейський Venus Express, який там працював у 2006-2014 роках.

Нова сторінка в її вивченні, хоч і насилу, але була відкрита японським аерокосмічним агентством JAXA лише 20 травня 2010 року. Тоді ракета-носій "H-IIA 202" відправила відразу три апарати до Венери:

• "IKAROS" пролетів повз планету, але не робив спостережень, оскільки його метою було випробування технології сонячного вітрила;
• "Shin’en" втратив зв’язок відразу після запуску і більше не давав про себе знати;
• "Akatsuki" спочатку втратив управління і випадково вирушив у вояж навколо Сонця, перш ніж повернутися до Венери у 2015 році та успішно пропрацювати там аж до квітня 2024 року.

Розпечена груба

Як вже зрозуміло, більшість інформації про Венеру є спадщиною часів Холодної війни. Вона хоч і дає гарне уявлення про те, що являє собою сусідня планета, але також залишає багато білих плям.

Наприклад, у нас є розуміння того, що Венера огорнута щільною атмосферою, що складається з вуглекислого газу та сполук сірки. Поверхня ж скеляста, а ґрунт складається в основному з базальту, який є типовою магматичною породою, що зустрічається на багатьох планетах, включаючи Землю.

Хоча Венеру за розмірами можна порівняти з Землею, проте на цьому схожості закінчуються. Її атмосфера в 92 рази важча за земну, тобто ближче до поверхні тиск схожий на те, що спостерігається на глибині в один кілометр в океанах на Землі.

Через потужний парниковий ефект температура поверхні становить понад 460 градусів за Цельсієм. На секунду, цього достатньо, щоб розплавити свинець.

Подібні умови призводять до того, що нижні шари атмосфери вже не складаються із газу в традиційному розумінні. Фізики називають цей стан надкритичною рідиною — чимось середнім між власне рідиною та газом.

Чи може за таких умов існувати життя? Очевидно — ні. Однак у цю тему треба залізти глибше.

Венеряни клацають клешнями

У 2012 році на той момент 80-річний російський астрофізик Леонід Ксанфомаліті, переглядаючи старі знімки з апаратів "Венера 13" та "Венера 14", виявив там деякі аномалії. Після цього він висловив припущення, що це ніщо інше як життя.

На фотографіях він розглянув "скорпіона", загадковий "диск" і ще якийсь "клапоть". На різних знімках їх розташування змінювалося, що було сприйнято як рух.

На Заході ця заява була відразу ж спростована. Диск був розпізнаний як фрагмент захисту об’єктива камери. Його рух пояснили тим, що це два різні фрагменти, зняті з передньої та задньої камери. "Скорпіон" є шумом, який з’явився після обробки зображення, а "клапоть" виник після зміни кута об’єктива.

Загалом, серед конспірологів є звичайним явищем намагатися наполегливо пояснювати "інопланетянами" будь-який артефакт зображення, неточність у розрахунках і що-завгодно ще. Однак Ксанфомаліті практично все життя провів у роботах над радянськими програмами з вивчення Венери та створював обладнання для низки космічних апаратів. Тож почути щось подібне від нього було б дивно.

Втім, все це можна описати звичайною людською психологією. Вчений вивчав космос із 1958 року. На його очах відбулися народження радянської космічної програми та найбільш тріумфальні моменти її існування. До багатьох він безпосередньо приклав руку.

Але потім йому довелося дивитися, як космічні кораблі його країни припиняють "борознити простори всесвіту", а тут ще й якісь японці з’явилися, та замахнулися на "ісконно русскую планету" (як її любив називати ексглава "Роскосмосу" Дмитро Рогозін). Спробуйте забрати у дитини улюблену іграшку, ефект буде той самий. Не виключено, що "сенсаційними" заявами Ксанфомаліті намагався привернути увагу співвітчизників до важливої для нього теми.

У будь-якому разі, на Заході слова Ксанфомаліті серйозно не сприйняли, хоча в Росії їх продовжують обсмоктувати до цих пір. Втім, враховуючи дуже плачевну ситуацію із сучасною наукою у більшості пострадянських країн, немає нічого дивного, що слова вченого знайшли свою аудиторію.

Як вже було сказано вище, у поточному стані поверхня Венери не підходить для життя.

Справа в тому, що вуглецеве життя базується на складних сполуках — білках, ліпідах, нуклеїнових кислотах і т.д. Ці речовини дуже чутливі до температур, і навіть найстійкіші земні екстремофіли мають гіпотетичну стелю у 150 градусів за Цельсієм. 460 градусів на Венері? Вибачте, але це занадто.

Альтернативні та суто гіпотетичні форми життя на основі кремнію теж не підійдуть, тому що цей елемент зазвичай добре окислюється і формує силікати, на зразок того ж базальту. У лабораторних умовах експерименти зі створення кремнієвих ланцюжків (зв'язків Si-Si за аналогією з вуглецевими C-C) проводили в умовах вакууму і при низьких температурах, щоб запобігти будь-якому контакту з киснем. +460 на Венері з великою кількістю кисню у вуглекислому газі? Ну, ви зрозуміли…

З повністю гіпотетичними основами альтернативної органіки, на кшталт фосфору і сірки, та сама проблема.

Ну і, напевно, не варто зайвий раз згадувати, що для існування плазуючого макрожиття необхідна стабільна екосистема, яка б забезпечувала її їжею. Її там, за всіма ознаками, немає.

Вона полетіла

Однак якщо серед пекельних пейзажів поверхні Венери місця для інопланетян не знайдеться, то ситуація виглядає трохи краще у верхніх шарах атмосфери, де умови більше нагадують земні. Обговорення того, чи може життя існувати там, сягає корінням у 60-ті роки, а активні дискусії ведуться досі.

За деякими моделями Венера могла в проміжку від 1 мільярда до 3 мільярдів років після появи мати відповідні умови для розвитку життя, що включає наявність океанів рідкої води. Потім вона почала нагріватися і прийшла до стану, в якому ми бачимо її сьогодні.

Згідно з переконаннями прихильників ідеї атмосферного життя, на Венері вона зародилася на поверхні, а потім деякі види кочували у верхні шари атмосфери і залишилися там жити до цих пір. При цьому як аналогія наводиться те, що в земній атмосфері є окремі штами одноклітинних бактерій і грибків, які здатні жити в мікроскопічних краплях води.

При цьому в 2020 навіть з’являлися наукові роботи, які говорили про наявність фосфіну в атмосфері Венери. Цей газ на Землі виробляється живими організмами, а тому вчені часто звертають на нього увагу як на потенційну ознаку інопланетного життя.

Радість тривала недовго, оскільки вже у 2021 році нове дослідження показало, що виявлення фосфіну на Венері було помилкою виміру. Звук сумних фанфар.

Є ще одна проблема: для існування атмосферного життя необхідні згадані вище мікрокраплі рідини. В атмосфері Венери вони є, але їх концентрація приблизно в сотню разів нижча, ніж над найбільш сухою земною пустелею. Уявіть крихітні "острівці", які розділені між собою тисячами кілометрів і з практично нульовою ймовірністю того, що істотам з одного вдасться перебратися на інший. Зате є величезна ймовірність того, що острівець буде зруйнований, а все що по ньому повзало буде знищено.

Крім того, окремо варто згадати, що ці краплі на Венері складаються практично із стовідсоткової сірчаної кислоти. І на Землі жоден навіть найстійкіший екстремофіл не витримає таких агресивних умов.

Втім, якби все було так однозначно, то й дискусія не тривала б близько 60 років. Прихильники її існування можуть послатися на одну з численних наукових праць, яка каже, що гіпотетично і за специфічних умов життя все одно в атмосфері Венери може бути.

У будь-якому разі, ідея надто спекулятивна, щоб розглядати її серйозно. Але при цьому вона досить науково обґрунтована, щоб просто заплющити на неї очі. На даному етапі кількість аргументів за і проти настільки величезна, що нам простіше злітати туди і подивитися особисто.

І зробити це має апарат Venus Life Finder приватної компанії Rocket Lab. Його спочатку мали запустити у 2023 році, але пізніше дату перенесли на літо 2026 року. Чекати залишилося недовго, так що є надія, що крапка в тривалій суперечці буде поставлена в найближчому майбутньому.

Це лише початок

Тобто в сухому залишку ми маємо нудну брилу каменю з нестерпними умовами життя? Не зовсім.

У питаннях життя людей на тому ж Марсі однією з найболючіших проблем є гравітація, яка у 2,5 раза менша за земну. Хоча довгостроковий вплив життя в подібних умовах ще не до кінця вивчено, проте вже зараз можна говорити про те, що марсіанські колоністи будуть мати проблеми з кістками, кровоносною системою та м'язами. І триватиме це як мінімум кілька поколінь.

На Венері гравітація буде лише на рівні 90% земної. Тобто адаптація колоністів там не буде настільки болісною, як на Марсі (не кажучи вже про Місяць). І це не єдина причина, чому Венера може стати більш придатною для земного життя, ніж Марс.

Якщо Венера повністю втратить парниковий газ, то її середня температура буде на рівні -41 градуса Цельсія. У Землі, наприклад, +15. Прохолодно, але з іншого боку, це і не +460.

Позбутися парникового газу можна, доставивши звідкись значні обсяги водню, щоб перетворити атмосферний вуглекислий газ у воду та чистий вуглець. Або, як варіант, можна охолодити планету безпосередньо, скинувши щось велике і холодне — на зразок комети. Обидві ці ідеї давно обговорюються в науковій спільноті, хоча наблизити їхню практичну реалізацію поки не вдалося.

Близькість Сонця також зробить сонячну енергетику набагато ефективнішою, ніж на Землі і тим більше ніж Марсі. Єдиною серйозною проблемою в цьому випадку залишиться лише слабке магнітне поле, що змусить колоністів придумувати захист від радіації. Але на той час це вже, напевно, не буде серйозною проблемою.

І ще приємний бонус: у травні 2025 року NASA повідомило, що на Венері все ще може бути тектонічна активність і активні вулкани. Це дуже корисно для підтримки стабільного вуглецевого циклу, що дозволяє мати стабільний клімат.

Звичайно, зараз людство не має технологій, щоб зробити сусідню планету придатною для колонізації. Однак у майбутньому може виявитися, що та сама "планета Б", яку ми відчайдушно шукаємо, знаходиться зовсім поряд. А доти світовим космічним агентствам і з Марсом метушні вистачить.